Головна / короткі_повідомлення / Рибальська Легенда

Рибальська Легенда

ЛЕГЕНДА СТЕПОВОЇ РИБАЛКИ. ЗУЙ-ГОРА ТА РІЧКА КРИНКА.

За словами одного друга, Дмитро Федоров записав нещодавно.

 

Це було вже дуже давно, в часи совєтськой окупації. У 1970-ті. Було мені років 14. Географічно – це Україна, Донецька область, між селищем Гірне та Зуєвкою.

Світлина 1. Сучасна супутникова зйомка тої приблизно місцевості вздовж річки Кринка.

Світлина 1. Сучасна супутникова зйомка тої приблизно місцевості вздовж річки Кринка.

Мій старший брат був завзятим рибалкою під впливом Іванича. Хто такий Іванич? Єдине, що я пам’ятаю про нього від своїх старших – його батько Іван у 1933-му році навесні якимось чудом приповз (у прямому сенсі) із села до нашого міста. Йти вже не міг, харчувався травою. Родина мого діда його виходила, і змогла ще когось перетягти тоді із села до міста. Іванич народився перед самою тою війною 1939-1945 років. Про його мати нічого невідомо мені. А батько Іван загинув на фронті у 1942 році. Тому Іванич виховувався то у діда, то у родичів у селі, а потім – в інтернаті. Йому на той час було десь до сорока років й називати просто по імені для нас, молодших, було неввічливо. «Дядя» якось різало вухо. То прижилося звертання по-батькові, Іванич.

А ще у ті 1960-70-ті до нашого міста за рознарядкою «на завод» переселялися люди із країв далеких, північних. Одна така родина і поселилася неподалеку від нас у домі бувшого, як казали, «кримінального авторитета», при якому ніякої побутової злочинності в нашому місті не було. В принципі поселенці були незлі люди, але якісь не такі як природні, місцеві. Запам’яталися тим, що із самого початку викорчували увесь сад, усі дерева. А потім саджали тільки картоплю, яка в наших краях не дуже родить. У них не було квітів перед домом і у дворі загалом тільки якийсь бур’ян. На відміну від природних місцевих садиб, які неможливі без садів та квітів. І старші жінки у них завжди були у чорному одязі, чорних хустках – так, наче весь час носили заводську робу. Якось я запитав у мами: «А чому вони такі чорні?» – «Бо діти мраку – у них там, у рідних Кіжах, сонце слабеньке, то чорне притягає його промені» – «А ми?» – «Ми – діти Сонця, у нас багато Сонця» – «А Кіжи – це що?» – «Так, дурниці запитуєш – краще принеси води до хати», – обірвала мати і тицьнула мені пусте відро, щоб приніс повне із криниці.

Чомусь у той раз Іванич взяв на рибалку ще й хлопця років на 16-17 із тої родини. Із дивним прізвищем Плевакин Мишка. Іванич був дуже доброю людиною, мабуть, хотів увести у курс справ «новенького». То перегружало наш моторолер із коляскою, але я був малий, тому розмістився за спиною старшого брата, а Мишка – вже за мною, майже на багажнику. Усі причандалля, намет й сам Іванич були у саморобній колясці. Така конструкція, звичайно, була не зовсім дозволена, але грунтовими дорогами можна.

Всього километрів 15 до славної річки Кринка. А виїхати треба засвітло, щоб встигнути на Світанкову поклевку. Основний шлях грунтовими накатаними дорогами, час займає. У серпні в наших місцях переважно прекрасна погода – суха, сонячна, спекотна. Але зранку – доволі прохолодно. І Степ навколо. І пахощі Степу, не передати. І вітер – пружний, тугий вітер. 

Світлина 2. Схожа місцевість – серпневий донецький Степ – у тому ж районі. Тут і далі власними світлинами ілюструє Дмитро Федоров.

Світлина 2. Схожа місцевість – серпневий донецький Степ – у тому ж районі. Тут і далі власними світлинами ілюструє Дмитро Федоров.

 

Річка отримала у свій запорожський час назву, тому що навіть у літню спеку мала прозору й холодну воду – із дна били холодні джерела. У наш час її вже перегородили дамбами, утворили водосховища в якості резервуарів-охолоджувачів теплових електростанцій. Ті водосховища ніколи не замерзали, навіть у найлютіші морози. Тому Кринка вже була не зовсім та славна ріка, але подекуди холодні джерела ще били. Ось там і водилася ще риба. Не та, що колись, як казав Іванич, але місця знати треба. І він знав.

Світлина 3. Ось так виглядало водосховище при ЗуГРЕС-2 на тій самій річці Кринка у 2012.

Світлина 3. Ось так виглядало водосховище при ЗуГРЕС-2 на тій самій річці Кринка у 2012.

 Із нашої сторони грунтова дорога закінчувалася перед крутим узвозом до самої ріки. Цей пагорб звали в нашому народі «Зуй-гора». Мовляв, десь серед її схилів легендарний козак Зуй, що грабував царські каравани за часів царя Пєтра, заховав свій скарб, коли його переслідували опричники фельмаршала Мєньшикава. Принаймні, так розповідав Іванич, а він ті місця знав добре. Де саме та гора – бо таких місцевостей я сам знаю аж три-чотири – визначити важко. А всякі охочі ще у мій час намагалися ті скарби знайти, але якась сила водить на манівці, як казали бувальці.

Отже, з’їхати майже бездоріжжям на моторолері із коляскої тим узвозом до ріки – справа небезпечна і непроста. Тому – молодші – я та Мишка – взяли легкі речі і пішли пішки. Брат на моторолері сам почав нелегкий спуск, а Іванич – йшов поруч і час-від-часу допомогав  утримати машину, щоб не розганялася занадто. То нелегке випробовування, й брат все життя пишався цим спуском. Тим більше щастя зібратися всім вже на самому березі ріки. На обраному місці ріка робить вигин у бік гори, а гора наче підковою огортає русло. Причому гора має нешироке плато над рікою, яке круто метрів 5 висотою спадає до берегу. На плато невеличкий гай, затишно, прикрито із усіх сторін. І декілька вузеньких стежинок до ріки, а там ріка вимила під час паводків наче грот у товщі гори – можна навіть від дощу сховатися. Пісок там вологий, очерет вздовж берега. І чиста природна тиша. Тут старші ставлять риболовні приладдя поки ще вранішнє Сонце низенько. Мені – моя маленька вудочка.  Як наймолодший, я повинен першим закинути гачок із наживкою. Якщо ж і першим зловлю рибку, то буде щастя. Першу за традицією відпускають – «щоб передала своїм: рибалки добрі – черв’яка наживлюють, але потім відпускають»…

А спочатку Іванич робить свій обряд. Він присідає біля самої води, плескає тричі правою долонею по воді та каже: «Дана-дана, Кринка-Дана, дай нам на юшку!» Мишка при тому зверхньо «либиться», а ми із братом серйозні. Розмовляли ми тоді всі російською, тому Іванич попереджає Мишку: «На рибалці – тиша, жодного матерного слова, бо риби не буде!»

 

Вранці ми зловили всього чотири верховодки. Маленькі, із долонь. Їх натерли сіллю та повісили на Сонці – сушитися. А щоб не дістали мухи та оси, то підвісили високо на опорі лінії електропередач, що неподалік нашого плато. Вдень – відпочинок. Можна купатися, можна подрімати – до вечора. Головна рибалка ще по-переду. Для того старший брат та Іванич розкидають приманку, основу якої складає макуха із віджиму соняшникового насіння. Ароматна, її можна і самим погризти для розваги. Всі головні події будуть вночі, після улову, біля вогнища – таємнича справа приготування юшки. І розповіді Іванича, а він знав безліч легенд та бувальщин.

А поки – є задача для молодших – збирати хмиз для вогнища на ніч, та пошукати сіна або нарізати трави, щоб підстелити під намет. Підготувати і саме місце для вогнища – то також цілий рітуал. Спочатку зрізаємо верхній шар грунту. Відкладаємо у бік. Сокиркою вирубаємо неглибоку чотирикутну яму – саме для вогнища. По від’їзду те місце засипають землею та повертають зрізаний верхній шар – і наче не було ніякого вогнища. На горі повно каміння, плаский такий пісковик, то із того ми робили справжні мури – цілу кам’яну піч – і можна казан підвісити, і можна чайник на каміння поставити. Чай на степових травах – то перше випробування нового вогнища. А воду брали із Кринки – треба заплити до  середини русла, віднайти холодне джерело, пірнути поглибше і саме так набрати води у казан. Це також своєрідний ритуал – у кого буде чистіша й прохолодніша вода, той і розпалює вогнище, і п’є перший кухоль ароматного чаю. А Мишка не вмів плавати, що мене дуже здивувало. У нашому степовому краю вміння плавати вважали обов’язковою рисою кожного порядного чоловіка. То відчував неабияку перевагу над здоровенним фізично Мишком, коли витягнув із Кринки до вогнища цілий 6-літровий казан із водою. Всього й нічого – у воді казан нічого не важить, треба перевернутися на спину, тримати казан ледь над поверхнею води, і спокійно доплити до берега.

Світлина 4. Ніч і повний Місяць. Таємнича степова ніч.

Світлина 4. Ніч і повний Місяць. Таємнича степова ніч.

Надвечір рибалка вдалася. Із сходом повного Місяця у світлі вогнища та ліхтариків почалося приготування юшки. То справа Іванича. Юшка повинна бути гострою та ароматною – для того у нього були свої власні спеції.

Світлина 5. Вогнище і чудо ночі, наповненої дзюрчанням цвіркунів та пахощами трав.

Світлина 5. Вогнище і чудо ночі, наповненої дзюрчанням цвіркунів та пахощами трав.

Частину улову ми присолили, переклали травами та розмістили у багажнику коляски. Частина ще була у садках у водах річки – до ранку, додому, свіженької.

А частину – це на юшку, тут і зараз. Риба вариться швидко – тому порціями. Готову викладають на велику похідну миску. Далі нова порція. І так – тричі. А потім трошки пшона і спеції. Дати відстоятися біля вогнища. І, нарешті, головним черпаком Іванич розливає першу порцію юшки у алюмінієві «солдатські» кухлі. А вони одразу гарячі. То треба дати спочатку охолонути. Або ставиш на землю і, лежачи, сьорбаєш із краєчку. А варена риба за смаком у принципі ніяка, але під гостру юшку та ще із цибулею із чорними сухарями – нічого смачнішого я більше ніколи не куштував, навіть у заморських ресторанах. Правда, Мишка від гострої юшки кривився, вирячивши очі, та хукав. Раптом він піднявся і пішов до вітру. Було чути тріск хмизу, а потім він перечепився за якийсь корч, чертихнувся, мабуть, таки впав і голосно по-матерному вилаявся.

«Мишка! – Я ж тобі казав!» – закричав Іванич. І у ту ж мить – стихли цвіркуни. Зник Місяць, який тільки-но сяяв у чистому небі. Зникли зірки. Зникли і відблиски далеких ліхтарів на тій стороні ріки. Щось тиснуло на голови, так наче нас всіх накрило щільним чорним ковпаком. І роздався низький потужний звук: «У-у-у-а-шшшш» наче із-під землі та із всіх боків. Реально це все страшенно тиснуло, і голова, здавалося, ось-ось із розлетиться на друзки.

«Мишка, хапай свої шмотки і тікай до дороги!» – закричав Іванич.

«Заводь моторолер та за ним!» – скомандував він брату. А ми за мить згорнули намет і кинули його у коляску. «Кидай те все» – махнув Іванич на казан із юшкою, і ми всі втрьох навалилися виштовхувати вгору наш бідний моторолер. Він ревів скаженно, але не міг перекрити низького жахливого об’ємного звуку «У-у-у-а-шшшш». Світло фари, здавалося, що упиралося у якусь непробивну чорну субстанцію всього у кількох метрах попереду. «Не оглядатися – кричав нам Іванич – Не оглядатися, вперед!» Цілу вічність – як мені здалося – ми вибиралися вгору до дороги. І тільки там наче вирвалися із цупкої чорної рідини. Знову був Місяць у небі, Чумацький шлях, зірки, далекі вогні ліхтарів. Зник давлячий страшний звук. Але у сторону ріки донизу все було залито наче хтось величезний розлив там густе чорне чорнило, яке при тому ще й ворушилося…Захекані, із присмаком юшки на пересохлих губах, усі важко дихали.

Білий, як крейда, Мишка заскочив у коляску, водянисті очі його були вирячені, мов у рака. І ми понеслися у сторону міста…

Вже перед містом Іванич сказав: «Батькам – нічого. Мишка – ти захворав – шлунок, скажеш, схопило (що було тепер й правдою), тому ми знялися вночі. Присолену рибу він  розділив на три частини (ми з братом одне ціле) – це здобич, святе, ділять рівно, за родинним принципом, тому на три, а не чотири. І ми розішлися.

Якось потім не було часу. Настав вересень, брат відправився до інституту, я до школи. Мишка явно уникав зустрічі. До речі, він більше ніколи не ходив на рибалку, і не їв риби – так на картоплі і прожив усе життя.

 

А мене муляло: «Що ж то було?» І таки під кінець вересня, у ясну прохолодну прозору неділю, я таємно вибрався вранці на велосипеді за місто із наміром таки добратися до Зуй-гори. Батькам сказав, що поїхав грати у футбол із хлопцями на «ту сторону», тобто, далеко.

Світлина 6. Тільки у вересні буває така ясна прозора Сонячна погода. Вже не літо, ще не осінь. Вже листя не зелене, але ще й не жовте...Повітря аж дзвенить...

Світлина 6. Тільки у вересні буває така ясна прозора Сонячна погода. Вже не літо, ще не осінь. Вже листя не зелене, але ще й не жовте…Повітря аж дзвенить…

 

Добряче за містом мене наздогнав на мопеді Іванич. І тільки того, що спитав:

«А дорогу пам’ятаєш?»

Велосипед і мопед ми сховали недалеко від дороги у кущах – бо тут все одно нікого немає, і пішли донизу пішки.

На опорі електропередач так і висіла наша таранька. І добре висохла. Навіть занадто добре, то я віддав Іваничу. Той запевнив, що під пиво ось так – саме те.

Казан був перекинутим, юшки давно не було, миска також була пуста – навіть хребтів від риби не залишилося, лежали ТРИ перекинутих кухлика. Ніхто не поцюпив і сокирку, яку забули тоді у поспіху. Але четвертого кухлика і купи хмизу не було – грунт на тому місці з’їхав донизу до річки. Зник і наш садок із пійманою рибою, хоч мотузка від нього, що прив’язана до кілка, досі пливла за течією.

І було тихо-тихо. Тільки інколи хлюпала річна хвилька. І із усіх дерев тут вже опало сухе листя, трава цілком пожухла й була ламка на дотик.

«Що ж то було?» – таки спитав я.

«Вона розпізнала Чужого» – відповів Іванич.

Я не те щоб зрозумів, але відчув хто Та Вона. Тим не менше перепитав:

«Хто Вона?»

«Гора, Ріка, сама ця Земля» – відповів Іванич.

«Але ми ж свої», – сказав я.

«Свої-то свої, але я сам старий дурень, привів сюди Чужого. Хоч знав же…Все це від дурної поблажливості, мовляв, всі люди – браття» – вимовив Іванич.

«А як розпізнала?»

«Ой, хлопче, – звуки, вібрації, частоти, резонанс – то довго пояснювати. Тому я ж казав – не матюкатися на цій землі.» – І раптом, заглянувши мені в очі, що я ще нічого не второпав, вдарив мене у плече та на розпів: «Дана-Дана, Кринка-Дана = Річка-Річка, Кринка-Річка! – а потім із похабним мишковим акцентом: «Вилга-Вилга, митушка-рєка» – «Відчув різницю не на словах, якщо ти НАШ?»

«Чужі – він трошки зам’явся, шукаючи слова, – це як інопланетяне, як не розшаркуйся, не задобрюй, вони не зміняться. То вони і є інопланетяне, їсти-пити, поруч жити-миритися – ще так-сяк. А Рибалка – справа Свята, чужим не можна, і місце тут не просте»… І чисто дзюрчала річка на недалекому перекаті, і тихо шурхотив листям легенький вітерець.

«Після війни, я пам’ятаю, ця річка була вдвічі більша, вода прозора. Ми малими у старицях після паводку, рибу руками ловили. І не таку – а білу та сомів оттакенних. А потім – знову ці шахти, заводи – загадили її. Нічого – наша Земля своє поверне коротко чи довго, ось побачиш» – додав він.

Казан та миску закопали на місці вогнища. Присипали те місце свіжою землею. Та мовчки умилися холодною річковою водою. Забрали тільки добру сокирку – вона ще довго потім мені слугувала у різних походах.

 

Більше ми також у тих місцях не рибалили – «чужі там не мають ходити» – то ми наче спаплюжили сакральне місце. І це треба було спокутувати…

Напишіть відгук