ЛЕГЕНДА СТЕПОВОЇ РИБАЛКИ. ЗУЙ-ГОРА ТА РІЧКА КРИНКА.
За словами одного друга, Дмитро Федоров записав нещодавно.
Це було вже дуже давно, в часи совєтськой окупації. У 1970-ті. Було мені років 14. Географічно – це Україна, Донецька область, між селищем Гірне та Зуєвкою.
Мій старший брат був завзятим рибалкою під впливом Іванича. Хто такий Іванич? Єдине, що я пам’ятаю про нього від своїх старших – його батько Іван у 1933-му році навесні якимось чудом приповз (у прямому сенсі) із села до нашого міста. Йти вже не міг, харчувався травою. Родина мого діда його виходила, і змогла ще когось перетягти тоді із села до міста. Іванич народився перед самою тою війною 1939-1945 років. Про його мати нічого невідомо мені. А батько Іван загинув на фронті у 1942 році. Тому Іванич виховувався то у діда, то у родичів у селі, а потім – в інтернаті. Йому на той час було десь до сорока років й називати просто по імені для нас, молодших, було неввічливо. «Дядя» якось різало вухо. То прижилося звертання по-батькові, Іванич.
А ще у ті 1960-70-ті до нашого міста за рознарядкою «на завод» переселялися люди із країв далеких, північних. Одна така родина і поселилася неподалеку від нас у домі бувшого, як казали, «кримінального авторитета», при якому ніякої побутової злочинності в нашому місті не було. В принципі поселенці були незлі люди, але якісь не такі як природні, місцеві. Запам’яталися тим, що із самого початку викорчували увесь сад, усі дерева. А потім саджали тільки картоплю, яка в наших краях не дуже родить. У них не було квітів перед домом і у дворі загалом тільки якийсь бур’ян. На відміну від природних місцевих садиб, які неможливі без садів та квітів. І старші жінки у них завжди були у чорному одязі, чорних хустках – так, наче весь час носили заводську робу. Якось я запитав у мами: «А чому вони такі чорні?» – «Бо діти мраку – у них там, у рідних Кіжах, сонце слабеньке, то чорне притягає його промені» – «А ми?» – «Ми – діти Сонця, у нас багато Сонця» – «А Кіжи – це що?» – «Так, дурниці запитуєш – краще принеси води до хати», – обірвала мати і тицьнула мені пусте відро, щоб приніс повне із криниці.
Чомусь у той раз Іванич взяв на рибалку ще й хлопця років на 16-17 із тої родини. Із дивним прізвищем Плевакин Мишка. Іванич був дуже доброю людиною, мабуть, хотів увести у курс справ «новенького». То перегружало наш моторолер із коляскою, але я був малий, тому розмістився за спиною старшого брата, а Мишка – вже за мною, майже на багажнику. Усі причандалля, намет й сам Іванич були у саморобній колясці. Така конструкція, звичайно, була не зовсім дозволена, але грунтовими дорогами можна.
Всього километрів 15 до славної річки Кринка. А виїхати треба засвітло, щоб встигнути на Світанкову поклевку. Основний шлях грунтовими накатаними дорогами, час займає. У серпні в наших місцях переважно прекрасна погода – суха, сонячна, спекотна. Але зранку – доволі прохолодно. І Степ навколо. І пахощі Степу, не передати. І вітер – пружний, тугий вітер.

Світлина 2. Схожа місцевість – серпневий донецький Степ – у тому ж районі. Тут і далі власними світлинами ілюструє Дмитро Федоров.
Річка отримала у свій запорожський час назву, тому що навіть у літню спеку мала прозору й холодну воду – із дна били холодні джерела. У наш час її вже перегородили дамбами, утворили водосховища в якості резервуарів-охолоджувачів теплових електростанцій. Ті водосховища ніколи не замерзали, навіть у найлютіші морози. Тому Кринка вже була не зовсім та славна ріка, але подекуди холодні джерела ще били. Ось там і водилася ще риба. Не та, що колись, як казав Іванич, але місця знати треба. І він знав.
Із нашої сторони грунтова дорога закінчувалася перед крутим узвозом до самої ріки. Цей пагорб звали в нашому народі «Зуй-гора». Мовляв, десь серед її схилів легендарний козак Зуй, що грабував царські каравани за часів царя Пєтра, заховав свій скарб, коли його переслідували опричники фельмаршала Мєньшикава. Принаймні, так розповідав Іванич, а він ті місця знав добре. Де саме та гора – бо таких місцевостей я сам знаю аж три-чотири – визначити важко. А всякі охочі ще у мій час намагалися ті скарби знайти, але якась сила водить на манівці, як казали бувальці.
Отже, з’їхати майже бездоріжжям на моторолері із коляскої тим узвозом до ріки – справа небезпечна і непроста. Тому – молодші – я та Мишка – взяли легкі речі і пішли пішки. Брат на моторолері сам почав нелегкий спуск, а Іванич – йшов поруч і час-від-часу допомогав утримати машину, щоб не розганялася занадто. То нелегке випробовування, й брат все життя пишався цим спуском. Тим більше щастя зібратися всім вже на самому березі ріки. На обраному місці ріка робить вигин у бік гори, а гора наче підковою огортає русло. Причому гора має нешироке плато над рікою, яке круто метрів 5 висотою спадає до берегу. На плато невеличкий гай, затишно, прикрито із усіх сторін. І декілька вузеньких стежинок до ріки, а там ріка вимила під час паводків наче грот у товщі гори – можна навіть від дощу сховатися. Пісок там вологий, очерет вздовж берега. І чиста природна тиша. Тут старші ставлять риболовні приладдя поки ще вранішнє Сонце низенько. Мені – моя маленька вудочка. Як наймолодший, я повинен першим закинути гачок із наживкою. Якщо ж і першим зловлю рибку, то буде щастя. Першу за традицією відпускають – «щоб передала своїм: рибалки добрі – черв’яка наживлюють, але потім відпускають»…
А спочатку Іванич робить свій обряд. Він присідає біля самої води, плескає тричі правою долонею по воді та каже: «Дана-дана, Кринка-Дана, дай нам на юшку!» Мишка при тому зверхньо «либиться», а ми із братом серйозні. Розмовляли ми тоді всі російською, тому Іванич попереджає Мишку: «На рибалці – тиша, жодного матерного слова, бо риби не буде!»
Вранці ми зловили всього чотири верховодки. Маленькі, із долонь. Їх натерли сіллю та повісили на Сонці – сушитися. А щоб не дістали мухи та оси, то підвісили високо на опорі лінії електропередач, що неподалік нашого плато. Вдень – відпочинок. Можна купатися, можна подрімати – до вечора. Головна рибалка ще по-переду. Для того старший брат та Іванич розкидають приманку, основу якої складає макуха із віджиму соняшникового насіння. Ароматна, її можна і самим погризти для розваги. Всі головні події будуть вночі, після улову, біля вогнища – таємнича справа приготування юшки. І розповіді Іванича, а він знав безліч легенд та бувальщин.
А поки – є задача для молодших – збирати хмиз для вогнища на ніч, та пошукати сіна або нарізати трави, щоб підстелити під намет. Підготувати і саме місце для вогнища – то також цілий рітуал. Спочатку зрізаємо верхній шар грунту. Відкладаємо у бік. Сокиркою вирубаємо неглибоку чотирикутну яму – саме для вогнища. По від’їзду те місце засипають землею та повертають зрізаний верхній шар – і наче не було ніякого вогнища. На горі повно каміння, плаский такий пісковик, то із того ми робили справжні мури – цілу кам’яну піч – і можна казан підвісити, і можна чайник на каміння поставити. Чай на степових травах – то перше випробування нового вогнища. А воду брали із Кринки – треба заплити до середини русла, віднайти холодне джерело, пірнути поглибше і саме так набрати води у казан. Це також своєрідний ритуал – у кого буде чистіша й прохолодніша вода, той і розпалює вогнище, і п’є перший кухоль ароматного чаю. А Мишка не вмів плавати, що мене дуже здивувало. У нашому степовому краю вміння плавати вважали обов’язковою рисою кожного порядного чоловіка. То відчував неабияку перевагу над здоровенним фізично Мишком, коли витягнув із Кринки до вогнища цілий 6-літровий казан із водою. Всього й нічого – у воді казан нічого не важить, треба перевернутися на спину, тримати казан ледь над поверхнею води, і спокійно доплити до берега.
Надвечір рибалка вдалася. Із сходом повного Місяця у світлі вогнища та ліхтариків почалося приготування юшки. То справа Іванича. Юшка повинна бути гострою та ароматною – для того у нього були свої власні спеції.
Частину улову ми присолили, переклали травами та розмістили у багажнику коляски. Частина ще була у садках у водах річки – до ранку, додому, свіженької.
А частину – це на юшку, тут і зараз. Риба вариться швидко – тому порціями. Готову викладають на велику похідну миску. Далі нова порція. І так – тричі. А потім трошки пшона і спеції. Дати відстоятися біля вогнища. І, нарешті, головним черпаком Іванич розливає першу порцію юшки у алюмінієві «солдатські» кухлі. А вони одразу гарячі. То треба дати спочатку охолонути. Або ставиш на землю і, лежачи, сьорбаєш із краєчку. А варена риба за смаком у принципі ніяка, але під гостру юшку та ще із цибулею із чорними сухарями – нічого смачнішого я більше ніколи не куштував, навіть у заморських ресторанах. Правда, Мишка від гострої юшки кривився, вирячивши очі, та хукав. Раптом він піднявся і пішов до вітру. Було чути тріск хмизу, а потім він перечепився за якийсь корч, чертихнувся, мабуть, таки впав і голосно по-матерному вилаявся.
«Мишка! – Я ж тобі казав!» – закричав Іванич. І у ту ж мить – стихли цвіркуни. Зник Місяць, який тільки-но сяяв у чистому небі. Зникли зірки. Зникли і відблиски далеких ліхтарів на тій стороні ріки. Щось тиснуло на голови, так наче нас всіх накрило щільним чорним ковпаком. І роздався низький потужний звук: «У-у-у-а-шшшш» наче із-під землі та із всіх боків. Реально це все страшенно тиснуло, і голова, здавалося, ось-ось із розлетиться на друзки.
«Мишка, хапай свої шмотки і тікай до дороги!» – закричав Іванич.
«Заводь моторолер та за ним!» – скомандував він брату. А ми за мить згорнули намет і кинули його у коляску. «Кидай те все» – махнув Іванич на казан із юшкою, і ми всі втрьох навалилися виштовхувати вгору наш бідний моторолер. Він ревів скаженно, але не міг перекрити низького жахливого об’ємного звуку «У-у-у-а-шшшш». Світло фари, здавалося, що упиралося у якусь непробивну чорну субстанцію всього у кількох метрах попереду. «Не оглядатися – кричав нам Іванич – Не оглядатися, вперед!» Цілу вічність – як мені здалося – ми вибиралися вгору до дороги. І тільки там наче вирвалися із цупкої чорної рідини. Знову був Місяць у небі, Чумацький шлях, зірки, далекі вогні ліхтарів. Зник давлячий страшний звук. Але у сторону ріки донизу все було залито наче хтось величезний розлив там густе чорне чорнило, яке при тому ще й ворушилося…Захекані, із присмаком юшки на пересохлих губах, усі важко дихали.
Білий, як крейда, Мишка заскочив у коляску, водянисті очі його були вирячені, мов у рака. І ми понеслися у сторону міста…
Вже перед містом Іванич сказав: «Батькам – нічого. Мишка – ти захворав – шлунок, скажеш, схопило (що було тепер й правдою), тому ми знялися вночі. Присолену рибу він розділив на три частини (ми з братом одне ціле) – це здобич, святе, ділять рівно, за родинним принципом, тому на три, а не чотири. І ми розішлися.
Якось потім не було часу. Настав вересень, брат відправився до інституту, я до школи. Мишка явно уникав зустрічі. До речі, він більше ніколи не ходив на рибалку, і не їв риби – так на картоплі і прожив усе життя.
А мене муляло: «Що ж то було?» І таки під кінець вересня, у ясну прохолодну прозору неділю, я таємно вибрався вранці на велосипеді за місто із наміром таки добратися до Зуй-гори. Батькам сказав, що поїхав грати у футбол із хлопцями на «ту сторону», тобто, далеко.

Світлина 6. Тільки у вересні буває така ясна прозора Сонячна погода. Вже не літо, ще не осінь. Вже листя не зелене, але ще й не жовте…Повітря аж дзвенить…
Добряче за містом мене наздогнав на мопеді Іванич. І тільки того, що спитав:
«А дорогу пам’ятаєш?»
Велосипед і мопед ми сховали недалеко від дороги у кущах – бо тут все одно нікого немає, і пішли донизу пішки.
На опорі електропередач так і висіла наша таранька. І добре висохла. Навіть занадто добре, то я віддав Іваничу. Той запевнив, що під пиво ось так – саме те.
Казан був перекинутим, юшки давно не було, миска також була пуста – навіть хребтів від риби не залишилося, лежали ТРИ перекинутих кухлика. Ніхто не поцюпив і сокирку, яку забули тоді у поспіху. Але четвертого кухлика і купи хмизу не було – грунт на тому місці з’їхав донизу до річки. Зник і наш садок із пійманою рибою, хоч мотузка від нього, що прив’язана до кілка, досі пливла за течією.
І було тихо-тихо. Тільки інколи хлюпала річна хвилька. І із усіх дерев тут вже опало сухе листя, трава цілком пожухла й була ламка на дотик.
«Що ж то було?» – таки спитав я.
«Вона розпізнала Чужого» – відповів Іванич.
Я не те щоб зрозумів, але відчув хто Та Вона. Тим не менше перепитав:
«Хто Вона?»
«Гора, Ріка, сама ця Земля» – відповів Іванич.
«Але ми ж свої», – сказав я.
«Свої-то свої, але я сам старий дурень, привів сюди Чужого. Хоч знав же…Все це від дурної поблажливості, мовляв, всі люди – браття» – вимовив Іванич.
«А як розпізнала?»
«Ой, хлопче, – звуки, вібрації, частоти, резонанс – то довго пояснювати. Тому я ж казав – не матюкатися на цій землі.» – І раптом, заглянувши мені в очі, що я ще нічого не второпав, вдарив мене у плече та на розпів: «Дана-Дана, Кринка-Дана = Річка-Річка, Кринка-Річка! – а потім із похабним мишковим акцентом: «Вилга-Вилга, митушка-рєка» – «Відчув різницю не на словах, якщо ти НАШ?»
«Чужі – він трошки зам’явся, шукаючи слова, – це як інопланетяне, як не розшаркуйся, не задобрюй, вони не зміняться. То вони і є інопланетяне, їсти-пити, поруч жити-миритися – ще так-сяк. А Рибалка – справа Свята, чужим не можна, і місце тут не просте»… І чисто дзюрчала річка на недалекому перекаті, і тихо шурхотив листям легенький вітерець.
«Після війни, я пам’ятаю, ця річка була вдвічі більша, вода прозора. Ми малими у старицях після паводку, рибу руками ловили. І не таку – а білу та сомів оттакенних. А потім – знову ці шахти, заводи – загадили її. Нічого – наша Земля своє поверне коротко чи довго, ось побачиш» – додав він.
Казан та миску закопали на місці вогнища. Присипали те місце свіжою землею. Та мовчки умилися холодною річковою водою. Забрали тільки добру сокирку – вона ще довго потім мені слугувала у різних походах.
Більше ми також у тих місцях не рибалили – «чужі там не мають ходити» – то ми наче спаплюжили сакральне місце. І це треба було спокутувати…